Ресурси для педагогів та інформація про відеосвідчення

Марія Юхимівна Максимова

Марія Юхимівна Максимова розповідає про те, як вчителька російської мови не дозволила їй брати участь в шкільній п’єсі через те, що Марія була циганкою. Вона пояснює, як це вплинуло на її відчуття етнічної ідентифікації в подальшому житті.

Марія Юхимівна Максимова (народжена Білоус) народилася в селі Недра, Баришівського району 1 грудня 1935 р. Дід і батько були ковалями, родина у кількох поколіннях вела осілий спосіб життя. Мама закінчила церковно-приходську школу. Уся родина була музичною – мама Оксана співала в хорі, бабуся Явдоха грала на бубні, а дідусь Степан на скрипці, тато Юхим прекрасно танцював, грав на усіх інструментах – без них не обходилося жодне весілля на селі. Марії також передалася любов до музики та співу. Вдома говорили українською, ромською спілкувались бабуся з дідусем, коли хотіли щось приховати від дітей. В селі до ромів ставилися по-різному – і поважали, й, інколи, зневажали. Марія розповідає про випадок дискримінації у школі, який запам’ятався на все життя.

Під час колективізації родина здала майно до колгоспу та пішла туди працювати. З початком Другої світової війни батька забрали на фронт, з якого він не повернувся. Коли до села зайшли нацисти, вони арештували діда та повели його на розстріл. Односельчани благали, щоб його залишили живим. Після знущань німці все ж відпустили діда Степана додому. У родини забрали житло, як і у багатьох в селі, до визволення люди жили у землянках. Допомагали партизанам. По закінченню війни Марія пішла навчатися у школі, потім поступила на заочний факультет диригентсько-хоровий Культпросвітнього училища. Все життя працювала у сфері культури, була завідуючою клубу заводу Київбудмаш. Після виходу на пенсію у 1991 році продовжила працювати на добровільних началах, організувала концертну бригаду, з якою продовжувала виступи. Одружена, має двох дочок і одного сина, чотирьох онуків.

Свідчення записане 3.11.1998. Інтерв’юер Тетяна Чайка, оператор Віктор Шувалов.

Дивитись відеосвідчення в повному обсязі

  • Марія Юхимівна Максимова

    Марія Юхимівна Максимова розповідає про те, як вчителька російської мови не дозволила їй брати участь в шкільній п’єсі через те, що Марія була циганкою. Вона пояснює, як це вплинуло на її відчуття етнічної ідентифікації в подальшому житті.

    Марія Юхимівна Максимова (народжена Білоус) народилася в селі Недра, Баришівського району 1 грудня 1935 р. Дід і батько були ковалями, родина у кількох поколіннях вела осілий спосіб життя. Мама закінчила церковно-приходську школу. Уся родина була музичною – мама Оксана співала в хорі, бабуся Явдоха грала на бубні, а дідусь Степан на скрипці, тато Юхим прекрасно танцював, грав на усіх інструментах – без них не обходилося жодне весілля на селі. Марії також передалася любов до музики та співу. Вдома говорили українською, ромською спілкувались бабуся з дідусем, коли хотіли щось приховати від дітей. В селі до ромів ставилися по-різному – і поважали, й, інколи, зневажали. Марія розповідає про випадок дискримінації у школі, який запам’ятався на все життя.

    Під час колективізації родина здала майно до колгоспу та пішла туди працювати. З початком Другої світової війни батька забрали на фронт, з якого він не повернувся. Коли до села зайшли нацисти, вони арештували діда та повели його на розстріл. Односельчани благали, щоб його залишили живим. Після знущань німці все ж відпустили діда Степана додому. У родини забрали житло, як і у багатьох в селі, до визволення люди жили у землянках. Допомагали партизанам. По закінченню війни Марія пішла навчатися у школі, потім поступила на заочний факультет диригентсько-хоровий Культпросвітнього училища. Все життя працювала у сфері культури, була завідуючою клубу заводу Київбудмаш. Після виходу на пенсію у 1991 році продовжила працювати на добровільних началах, організувала концертну бригаду, з якою продовжувала виступи. Одружена, має двох дочок і одного сина, чотирьох онуків.

    Свідчення записане 3.11.1998. Інтерв’юер Тетяна Чайка, оператор Віктор Шувалов.

    Дивитись відеосвідчення в повному обсязі

  • Володимир Митюк

    Володимир Ілліч Митюк розповідає про те, як йому вдалось вийти з Славутського гетто у день розстрілу євреїв влітку 1942 року.

    Володимир Ілліч Митюк (при народженні Володимир Ізраілевич Шефельман) народився 8 вересня 1936 р. у с. Манятин Вінницької області у родині українки та єврея. Маминих батьків розкулачили, родина пережила Голодомор 1932-1933 років. Батько Ізраїль Шефельман пройшов у складі Радянської армії усю Другу світову війну. Батько намагався евакуювати своїх рідних з Бердичева та дружину з сином, проте не встиг. У 1942 році хтось з сусідів повідомив про те, що у п'ятирічного Володимира батько — єврей і його вперше арештувала нацистська окупаційна влада. Хлопчик провів ніч у Берездові, потім його відпустили на благання його української бабусі, проте через деякий час забрали знову, до Славутського гетто. Провів 4 місяці у тяжких умовах гетто. Завдяки допомозі поліцая Бондарчука Дмитра маленькому Володимиру вдалось вийти з гетто у день розстрілу євреїв. Усі родичі по батьковій лінії були розстріляні нацистами в Житомирській області.

    Через державний антисемітизм у СРСР родина прийняла рішення дати синам прізвище матері при отриманні шкільного атестата. Володимир Митюк закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету у 1963 році. Захист кандидатської дисертації затримався до 1974 року, поки Володимир не змінив написання по-батькові на Ілліч. Працював директором школи, у курсі історії розповідав учням про події Голокосту. Одружений з Людмилою Захарівною Митюк, батько трьох дітей.

    Дивитись відеосвідчення в повному обсязі

Короткий огляд Інституту візуальної історії та освіти Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії (USC Shoah Foundation—The Institute for Visual History and Education)

Заснований 1994 року Стівеном Спілбергом, щоб записати на відеоплівку й зберегти спогади тих, хто пережив Голокост, а також інших свідків, Інститут Фонду Шоа є однією з найбільших бібліотек цифрових відеоматеріалів у світі: близько 52 000 відеосвідчень 32 мовами з 56 країн. Інститут є частиною коледжу літератури, мистецтв і природничих наук Дани та Давида Дорнсайф університету Південної Каліфорнії.

Місія Інституту Фонду Шоа спрямована на подолання упередженого ставлення, нетерпимості та фанатизму – і тих страждань, що вони несуть за собою – через застосування з освітніми цілями історичних відеоматеріалів Інституту. Інститут як частина Університету та його партнери у всьому світі працюють для сприяння науковим дослідженням та стипендіям, для забезпечення ресурсів і он-лайн інструментів для освітян, для поширення відеосвідчень з освітньою метою. Окрім забезпечення збереження відеосвідчень в своєму архіві, Інститут співпрацює з партнерськими організаціями для документування історії тих, хто пережив або був свідком інших геноцидів. Публічний доступ до всього електронного архіву візуальної історії Інституту Фонду Шоа наразі існує у 30 організаціях у восьми країнах. В цих місцях дослідники мають доступ до всіх свідчень і можуть працювати з системою комп’ютерного відеопошуку по каталогізованим та індексованим даним по кожному свідченню. Найближче до України таке місце знаходиться у Центральному Європейському університеті (Будапешт). Часткові колекції з архіву Інституту доступні громадськості у більше ніж 100 установах світу. В Україні відкритий доступ до колекції з 56 свідчень, що зберігається в Українському центрі вивчення історії Голокосту (http://www.holocaust.kiev.ua/).

Інститутом Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії створено 11 документальних фільмів, показаних у 50 країнах з субтитрами 28 іноземними мовами, в тому числі український документальний фільм «Назви своє ім'я» (режисер Сергій Буковський). Вебсайт фільму «Назви своє ім'я» http://spellyourname.org/ukr/main.php

Інститут Фонду Шоа університету Південної Каліфорнії в Україні

Інститут Фонду Шоа університету Південної Каліфорнії почав проводити інтерв'ю на території України в жовтні 1996 року. В інтерв'юванні та відеозаписі цих інтерв'ю брали участь 44 інтерв'юера й 31 оператор. Інтерв'ю були проведені в багатьох населених пунктах України, зокрема, у Києві, Одесі, Балті, Бердичеві, Чернівцях, Дніпропетровську, Донецьку, Харкові, Могильові-Подільському, Сімферополі, Вінниці, Запоріжжі, Жмеринці.

Загальна кількість інтерв'ю, взятих в Україні, а також проведених за її межами українською мовою – 3446 відеоспогадів. Інтерв'ю були проведені, в основному, російською мовою, а також українською, угорською, польською, румунською мовами, на романі та на їдиш.

Інтерв'ю, проведені в Україні, а також українською мовою за її межами, включають спогади євреїв, які пережили Шоа, ромів (циган), свідків Ієгови, які пережили загрозу знищення, учасників визволення або свідків цих подій, політичних в'язнів, людей, котрі допомагали жертвам Голокосту й рятували їх від переслідувань.

Інститутом були створені освітні мультимедійні ресурси «Назустріч пам’яті» та «Голодомор 1932–1933: людський вимір трагедії» та проведені освітні програми для українських вчителів за їх матеріалами.

Дидактичні матеріали українською мовою

Читачеві пропонуються науково апробовані матеріали щодо певних історичних передумов та сучасного стану дотримання прав людини.  До мультимедійного комплекту входить DVD з унікальними відеосвідченнями очевидців з архівів Фонду Шоа Інституту візуальної історії та освіти Університету Південної Каліфорнії (США) та «Примусова праця 1939-1945. Пам’ять та історія» (Німеччина).

«Біль пам’яті»

мультимедійний навчально-методичний посібник для вчителів загальноосвітніх закладів до виставки «Голокост від куль: масовий розстріл євреїв в Україні у 1941-1944 рр».

«Назустріч пам’яті»

мультимедійний навчально-методичний посібник, що супроводжує документальний фільм про Голокост в Україні «Назви своє ім’я». Посібник адресований вчителям українських школярів віком від 14 до 18 років.

«Голодомор в Україні 1932-1933 років. Людський вимір трагедії»

мультимедійний ресурс для вчителів загальноосвітніх навчальних закладів по історії Голодомору в Україні.